Номер 18 (1458), 23.05.2019
З видатною дослiдницею iсторiï украïнського театру, доктором мистецтвознавства Наталiεю Борисiвною КУЗЯКIНОЮ ми розмовляли наприкiнцi 1988 року, коли тiльки-но розпочинався рух за незалежнiсть Украïни.
Але ïï думки про украïнську мову, на наш погляд, не втратили актуальностi, особливо з огляду на останнi подiï.
- Не варто забувати, що Украïна практично не мала досвiду державного iснування, а це величезна iсторична втрата. Чому важливо мати за плечима такий досвiд? За умов класового, полiтичного, iнших протистоянь внутрiшнiх сил будь-яка краïна iснуε лише тому, що над цими протирiччями пiдноситься iдея державноï та нацiональноï εдностi. Та коли народ протягом столiть не маε досвiду нацiонального εднання, йому важко зберегти себе на iсторичних манiвцях.
Наведу приклад εврейського народу. Народ цей протягом столiть не мав державностi, втративши ïï ще за тих часiв, що нинi здаються легендарними. Але, втративши державнiсть, вiн зберiг ïï вiдчуття, пам'ять про неï у своïх звичаях та обрядах. Iдея Нового €русалиму жеврiла столiттями, духовно готуючи людей, якi жили у рiзних краïнах, розмовляли рiзними мовами. I от настало XX столiття, i ми бачимо €русалим та краïну Iзраïль.
Народ може зазнати багатьох iсторичних ударiв чи навiть краху, але мусить зберегти певнi духовнi засади, завдяки яким за сприятливих умов iсторичного розвитку вiн може знову об'εднатися, вiдновити свою державнiсть.
Iдей, якi б об'εднували украïнський народ, було замало. Об'εднував своεю постаттю Шевченко. Менi не до смаку, коли про Шевченка кажуть як про "нацiонального батька" чи "нацiонального пророка", однак його поезiя, його доля, його особистiсть, його служiння Украïнi були прикладами, що кликали до εднання. Наприкiнцi XIX столiття виникаε гiгантська постать Iвана Франка. Було чимало iнших, достойних, вартих пошани суспiльних дiячiв, однак усi цi люди не сягнули рiвня, коли ïхнiй вплив стаε всеохопний. Нездатнiсть багатьох украïнцiв до духовного та дiлового εднання давно вже стала джерелом анекдотiв, але у цьому щось-таки ε...
А трагедiя украïнськоï мови полягаε у тому, що в нiй "свiтиться", як сказав Кулiш, "руський" кiстяк. Природна, iсторична близькiсть мов украïнцiв та бiлорусiв до росiйськоï (тривав велетенський процес асимiляцiï) обернулись проти цих народiв. Грузиновi, примiром, легше, бо вiн може вiльно iснувати у двох мовних потоках, якi мiж собою не стикаються. А от, скажiмо, писати чи читати лекцiï, переходячи з росiйськоï мови на украïнську, чи навпаки, практично неможливо, бо втрачаються обидвi. Колись я була здивована, чому Олександр Iванович Бiлецький нiколи не розмовляε украïнською мовою. А потiм зрозумiла, наскiльки був правий: адже Бiлецький завiдував кафедрою росiйськоï лiтератури, а для того, щоб мова була чиста, треба розмовляти лише нею. Тому, коли всюди звучить росiйська мова, зберегти чистоту украïнськоï майже неможливо.
Труднощi посилюε ще й така обставина. Украïнська мова протягом столiть жила тим, що трималося мiсця украïнське село. Це було живе джерело, навiть не джерело, а величезна рiка живоï мови, здатна напоïти усiх. I ви, певно, згодитеся зi мною, що у XX столiттi змiлiв не лише Днiпро, зiпсутий нашими немудрими "перетворювачами природи", страшенно змiлiла й рiка нацiональноï мови. Зрушено було з мiсця село, вигнане, починаючи вiд часiв колективiзацiï, зi своïх прабатькiвських гнiзд. А процеси, що прокотилися украïнським селом, виявилися настiльки руйнiвнi з погляду збереження чистоти мови, що, я боюся, зараз вже рiка мови не здатна очищати сама себе, принаймнi, у величезному регiонi iндустрiального Приднiпров'я.
Читаючи курс театру народiв СРСР, я завжди намагалася загнати в голови студентiв - як мiцний "гвiздок" - одну думку: нiколи не можна вважати народ i мову загиблими остаточно. Нiколи! Iсторiя йде незбагненними манiвцями. Хоч би за яких сумних обставин опинився народ, бачити у цьому, так би мовити, фiнал його iснування нi в якому разi не можна.
Хочу висловити думку, яка не стане популярною, особливо зараз, але я дедалi частiше звертаюся до неï у своïх роздумах. Я думаю, що навiть втрата нацiональноï мови не веде до загибелi народу. Зараз пануε протилежний погляд, однак iсторiя свiдчить, що втрата мови не означаε, нiби народ зник. Приклад - Iрландiя. Вона ще два столiття тому загубила свою - гельську - мову, яку зараз можна вивчати хiба що у спецiальнiй вечiрнiй школi, однак Iрландiя не перетворилася на Англiю. Iснують iрландська лiтература, iрландське мистецтво, кращi представники якого досить вiдомi у свiтi.
Тому я думаю, що у нашому теперiшньому становищi вихiд лише один: дiяти поступово (поквапливiсть дуже небезпечна), розумiючи, що лише через кiлька поколiнь за сприятливих умов вдасться вiднайти рiвновагу. Треба, мабуть, пiввiку розумного, демократичного, на нових правових, економiчних засадах життя, щоб спробувати розв'язати нацiональне питання у нашiй республiцi.
Записав Олександр ГАЛЯС.