Номер 29 (1224), 1.08.2014

Жiночка поряд зi мною - це i ε Украïна

Вона живе у злиднях, хоча могла б жити багачкою. Виснажена. Зажурена. Сльози з очей ллються рiкою. Ïй iнколи так хочеться посмiхнутися - але не знаε, де знайти причину для щироï радостi...


Вiк поважний, вона багато пережила. Ïï життя - iсторiя, яка вражаε. Старенька могла б виглядати елегантною вишуканою панi, на яку нiколи не повернеться язик сказати: "бабуся". Одначе краса схована горбом, сутулiстю, холодним сумом у очах, старезним одягом, зсохлою вiд важкого життя шкiрою, а зморшки... Оцi зморшки - немов свята украïнська земля, яку ця клята влада хоче продати. ...Коли ж бiдолашна жiночка маε слiдкувати за собою, якщо зранку до ночi треба працювати на городi?

Найперше вона - Мама, яка береже i опiкаε своïх дiтей та онукiв, якби тяжко ïй не було самiй i якими невдячними не бували б часом ïï сини i дочки... А вона ж i померти може, якщо ми не захистимо.

Багатодiтна мати. Семеро дiтей. Вона гордиться своïми дiтьми, бо вони здолали режим кривавого тирана. Горда за своïх синiв, що не боялися кидати коктейлi Молотова i камiння на Майданi, на Грушевського, в урядовому кварталi. Горда за своïх доньок, що, ризикуючи життям, здоров'ям i свободою, лiкували поранених. Двоε синiв загинуло. У однiεï з доньок - викидень. На трьох могилах вона плаче i годинами мрiε, що це ïй просто наснилося... Вона горда вiд того, що дiти готовi воювати за неï, але так не хоче вiдпускати ïх на вiйну. Хоче миру.

Ïй так хочеться, щоб скiнчилося "врем'я люте" i настав "садок вишневий коло хати". Та поки-що "неначе люди подурiли: самi на панщину iдуть i дiточок своïх ведуть". А чи може бути все iнакше? Якщо "самi iдуть" i мрiють не про те, щоб таке жахiття завершилось й прийшло нове життя. Нi, волiють самi стати панами, до яких "на панщину" будуть ходити iншi люди? I сьогоднi ця панщина починаεться у кабiнках на виборах, де кожен сам-на-сам iз власною совiстю. Але чомусь не завжди думаε про Маму... А вона - плаче.

Олег Ляшко,

син Украïни