Подшивка Свежий номер Реклама О газете Письмо в редакцию Наш вернисаж Полезные ссылки

Коллаж Алексея КОСТРОМЕНКО

Номер 40 (1235)
17.10.2014
НОВОСТИ
События
Дела и люди
Правопорядок
Репортеры надежды
Спрашивайте - отвечаем
Спорт
Культура
Литературная страница
16-я полоса

+ Новости и события Одессы

Культура, происшествия, политика, криминал, спорт, история Одессы. Бывших одесситов не бывает!

добавить на Яндекс

Rambler's Top100

Номер 40 (1235), 17.10.2014

ЛИТЕРАТУРНАЯ СТРАНИЦА

Осень - пора сбора урожая, сладких плодов творчества, которые созрели под щедрым солнцем одесского юга. Как говорил Николай Заболоцкий, "Поэзия лежит под ногами, стоит только нагнуться и поднять...". Образы и сравнения, сюжеты рождаются спонтанно, едва уловимые в быстром течении времени. Осталось только уловить это сиюминутное и передать читателю.

Поэт месяца


В этом году Борису Андреевичу Нечерде, поэту, лауреату Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко, исполнилось бы 75 лет.

Родился на Житомирщине. После школы поступил в Одесский институт инженеров морского флота. Мечтал строить корабли. Но лучше получилось строить рифмы. Он вошел в плеяду поэтов-шестидесятников. Правда, его диссидентское творчество не соответствовало рамкам социалистического реализма. Зато стихи печатались на страницах альманахов Европы и Америки. На его счету 12 книг поэзии и роман, сотрудничал с издательством "Маяк". Его стихотворения публиковались в газетах "Комсомольская искра", "Вечерняя Одесса", на страницах одесских газет и журналов. За сборник стихов "Последняя книга" в 2000 году (посмертно) ему было присвоено звание Лауреата Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко. Лигой украинских меценатов, редакцией журнала "Киев" и одесской организацией Национального Союза писателей Украины была основана Литературная премия имени Бориса Нечерды. Вручается за самобытные художественные открытия и утверждение новых направлений в украинской поэзии.

Найдите в кроссворде названия книг Бориса Нечерды


Борис Нечерда

ДIВЧА 3 ТОГО БЕРЕГА

За чим воно лиман

перепливло

до нас, кому велось не

кучеряве?

Травневоï води перепило

i дрижакiв набралося

чимало.

Не знало, де спинитись, - кочувало

iз торжества

та знов в переполох.

За чим дiвчатко - праведне дитя,

пестунка люба мамина i школи -

рiшилась на затяте вiдплиття

з подальшою Дорогою тяжкою?

Вже плаче? Хай. Солоне не зашкодить...

Вишнево-синьо квiтло i вiдкрито

втiшалось хмелем здоланих вагань,

лягло - мов гарно вихована кривда -

у молодого вечора в ногах.

Нехай. Поплач... Не велено торкати,

то вдар сама, на сльозi- комар...

Воно по той бiк мало Акерман,

а в Акерманi братика i катер

з охляло звислим лемехом керма.

Над Акерманом день вповнi скорився

i, виспраглий, чигаε на краплiнь, -

при Акерманi дощ категоричний

волоче в житi золотi граблi.

Гей, катерочку наш, котигорошку,

ау!- прилинь... вiдлунься- i приплинь!

Ковчеже Ноïв, сущий, мов повiтря,

ми знов далеко в ризику зайшли,

то скорше здужай джутове повiддя:

скачи, рятуй - сьогоднi i завжди!

Ось ε воно, дiвчатко перемокле.

Лягло i спить. Смiшинку губи тнуть

(набуток наш - то певна передмова

до всiх тривог, якi затим прийдуть).

За чим воно лиман перепливло?

Нi каяття, лише зухвала гордiсть.

Ось так рука. Ось такечки чоло.

I сниться те, що буде i було:

i дощ, i цирк, а в цирку линвоходець.

А дихання благеньке, мов у горлиць...

То як воно лиман перепливло?

Одесские поэты

Дмитрий Шупта, член Национального союза писателей Украины, поэт-маринист, рецензент, переводчик, генерал-есаул Украинского казачества, лауреат Международной литературной премии имени Григория Сковороды, заслуженный работник культуры Украины. Автор книг "Кимерии Золотое Руно", "Осенняя грань", "Турецький вiтер" и многих других.

Портрет моря

В обличчя стихiï свiй спротив пожбурю -

Хай буря стихiï гряде!

I рiчка, i море очiкують бурю,

По-своεму всяк ïï жде.

Щоразу по-своεму митi такоï

На рiчцi шумить очерет.

А тут домальовують грiзнi прибоï

Розбурханий моря портрет.

Чорноморський степ

Пiд снiгом степу вiчна далина,

А на снiгу - нi вiхи, анi слiду,

Лишень могили видно пiрамiду,

Що в давнину корiнням порина.

В степу далеко котиться луна.

Тут час неквапний пiд свою егiду

Приймаε i шляхетного, й негiду, -

За спокiй кров`ю сплачено сповна.

Розпуку топить вiкова розруха

В оцю рiвнинну степову гладiнь,

Де вiдгуляла шабелька-гоструха.

В степу хмiльна чаклуε завiрюха.

Вже не спiткнеться прудконогий кiнь

Об черепи прийдешнiх поколiнь.

Легенди моря

Хвиля забутi буï

Топить i знову гойдаε.

Море легенди своï

Поквапом розповiдаε.

Чуються нашепти хвиль,

Чуεться мова прибою.

Цей прибережний жантиль

Буде назавше з тобою.

Юрий Островершенко, писатель, литературовед. Автор семи поэтических книг. Председатель одесской организации Ассоциации украинских писателей. Член НСЖУ. Тележурналист. Участник международных литературных фестивалей "Пiвденний хрест", " Краïна мрiй", "Львовский форум","Березневi коти", "Зелена хвиля". Лауреат международных телефестивалей (как автор сценариев телепрограмм).

* * *

"божа корiвка" прибилась

i таке ж мале мовчки

сидить на долонi,

а ще хвилину тому на плечi мостилося -

вiдпущу, коли вiтер стихне,

а поки що ношуся з цiεю

"коровою божою" - εдиною

родичкою Пегаса.

* * *

в хатi пiд очеретом з глиняною пiдлогою

пiд стелею з бiлими балками

на лавцi за довгим столом з псалтирем

на контровому свiтлi з вiкна що за спиною

визираε у свiт божий

злiва в кутку кришталева лампадка висвiтлюε

таεмничi образи-лiки з iкон

отам Бог та його матiр

знадвору квiтучий ранок Великодня

вже в дверях

прабабуся

промовляε - випий

теплого молока з медом

та й ходiмо з Господом

паски з крашанками

святити

отож бiжу

ïï

доганяю

Молодое племя Одессы

Анна Новицкая. Родилась 16 декабря 1995 г. Студентка Одесского политехнического университета. Победитель и призер различных литературных конкурсов ("Море талантов -2014", Всеукраинский конкурс-фестиваль "Пушкинская осень в Одессе", конкурс-фестиваль "Моя незалежна Украïна", общегородской конкурс детского и юношеского творчества "Каждый может испытать себя". Награждена дипломом Румынского консульства в Одессе за творческую деятельность. Жизненный девиз можно охарактеризовать цитатой Макса Фрая: "Я все равно ни о чем не жалею - хотя бы потому что это бессмысленно!"

ЧАС

Переходиш iз простору в простiр,

Як iз дня переходиш у день,

Де для тебе все легко i просто.

Все одно - "вчора", "потiм", "тепер".

Зупинити ти можеш вiтер

I змiшати море i сушу,

Загасити сонячне свiтло...

Як ти згасиш запалену душу?

Вона пульсом ε цiлого свiту

I конкретного людського "Я",

Тому втриматись десь на орбiтi

Хоче, щоб не пiти в небуття.

Переходиш iз простору в простiр

Незвичайний, чужий - не для нас,

I вбираε Душа в себе Космос,

Не керуε у Космосi час...

Анна Яцкова,
18 лет, Одесса

УКРАÏНА

Минають столiття, роки та хвилини,

Минаε усе, що ми мали колись.

I лиш незалежна в вiках Украïна

Смiливою птахою рветься увись.

В вiршах та пiснях або просто в розмовах,

В шевченкiвських творах - ми чуεм одне.

Звучить мелодiйною хвилею мова,

I щоб там не було, вона не мине.

Лунаε спiвзвучно вiд серця до серця,

Вiд гаю до гаю, з сiм'ï до сiм'ï.

Ця мова жива, i в тобi вiдiзветься,

Якщо патрiот ти своεï землi.

Здобута народом, омита сльозами,

В нiй кров украïнських дочок i синiв.

Тече вона рiчкою поряд iз нами, -

Це ε наша мова iз тисячi слiв.

Шатайло Ярослава,
с. Пужайкове, Балтський район

ДIВЧИНА-ВЕСНА

Сонце усмiхаεться мiнливо,

Тихо прокидаεться земля,

I ступаε так сором'язливо

Молоденька дiвчина-Весна.

Ще холодний вiтер гонить хмари,

Ще мороз вночi щiпа зiрки,

Але вже зима, немов примара,

Обернулась у дзвiнкi струмки.

I оте дiвча струнке, вродливе,

Що не раз оспiване в пiснях,

Засмiялось дзвiнко, наче диво,

Мiцно вже трималось на ногах.

Те дiвча, що звалося Весною,

Буйним цвiтом запалило кров.

Всiм живим. I принесло з собою

Щастя, смiх та пристрасну любов.

Там, на лузi, забуяли трави,

А вiд сну прокинулись лiси.

Там вiд свiтанковоï заграви

Нiжно сяють крапельки роси.

Незабаром вже розквiтнуть квiти,

Килимами вкриεться земля.

I Веснi птахи будуть радiти,

I всьому тепер радiю я.

А недавно принесла сорока

Новину на довгому хвостi -

Що менi ось-ось шiстнадцять рокiв,

Мабуть, як тiй дiвчинi-Веснi.

Костенко Ганна, член Национального союза журналистов Украины. Родилась 7 января 1977 года в Одессе. Закончила Одесский филологический факультет ОНУ имени Мечникова. Лауреат конкурса издательства "Смолоскип"(2010 год, III премия), международной литературно-немецкой премии имени О. Гончара в 2007 году, победитель литературного конкурса "Витоки" (2011 год) Национального университета "Острозька Академiя", международного литературного конкурса "Гранослов-2005".

Публикации: "Все ще буде, все..." (2005), "Медуза у хмарах" (2007), роман "Те, що позбавляε сну" в альманахе "Киïвська Русь" (2010), журналах "Лiтературна Одеса", "Буковинський журнал", альманахе "Дерибасовская - Ришельевская".

Уривок з роману "ТЕ, ЩО ПОЗБАВЛЯ€ СНУ"
Напис вiд руки

(Сторiнку вiдiрвано.)

...ця молода сусiдка чимось менi близька... не знаю... можливо, тим, що вiрить у цей клятий коридор, як я свого часу вiрив клятим щасливим квиткам...

Уранцi вона принесла показати обiцянi ескiзи, хоча вже три мiсяцi носить у собi справжню картину... Я дивився на молоду жiнку й розумiв, що з двох нас вона ε справжнiм митцем, небезпечним митцем, бо маε справу з картиною, яка живе у нiй самiй... маε справу безпосередньо з життям! Ïï набухлi вiд молока груди стануть ïй за пензлi, й вона розмальовуватиме обличчя власноï живоï картини в колiр, який обере сама...

Жiнка не зможе створити нiчого кращого, нiчого бiльш плiдного за те молоко, яке нитками змережить ïï тонку плоть...

Дивно... за кiлька тисячолiть ми вивчили майже все - на землi... i пiд землею, але досi не збагнули жiнок... у них ε якась таεмниця. Вони iншi люди. I Нiчний Метелик також.

... Вiдчувши подих кави, моя молода сусiдка заплющила очi. Завжди дивлюся на те, як люди п`ють каву. Вона зачепилася губами за порцелянову жовту чашечку. Потримала язика в гарячiй темнiй водi. Й поставила ïï на столик.

- Занадто мiцна для мене, - нiяково посмiхнулася.

I почала знову розповiдати про "Колаж". Моε серце стиснулося, як вiд укусу. Я зняв окуляри й заплющив очi.

- Вам погано? Викликати швидку?

- Нi, все гаразд, - посмiхнувся й вдягнув окуляри на носа. - Для мене кава теж занадто мiцна.

В очах дiвчини я прочитав боязнь зустрiтися зi смертю в моïй квартирi.

- Скажiть менi, панi, чого ви так тримаεтеся за це кафе? Що воно вам даε?

Вона пробурмотiла щось невиразне, знову сказала, що хоче бути схожою на те, на що претендуε... почала скаржитися, що не бачить кахляних облич... Мiй знайомий юнак каже майже те саме, жалiεться на важкi долонi, на кляту рудоволосу, та попри все тримаεться за кафе...

- Творче кафе? - спитав я. - Ви й справдi вважаεте, що воно творче?! Боже мiй, "Колаж" запалюε вночi блакитнi вогники, й на це свiтло летить кожен, хто маε бодай згадку про крила. Слiпцi з широко вiдкритими очима, вони думають, що чим краще я бачитиму, тим впевненiше йтимуть моï ноги. Кафе спалахуε свiтлом, але, доню, мистецтво не маε кольору! От вам i перше побиття кумирiв... трагедiя номер один.

- Як то?

- Оттак, мила панi, мистецтво не маε кольору, але маε яскраво виражений запах!

Молода сусiдка взялася за живiт, але я продовжив:

- Вiднедавна в кафе занадто сильно тхне потом i... й iншими дивними запахами. Хiба ви не вiдчули?

- Нi...

- А вони там ε! Гляньте на нього збоку й подумайте: хiба мистецтво може мати такий запах?! Хiба це називаεться творчiстю?! Всi летять на це свiтло, голосно вигукуючи приголоснi, щоби краще запам`ятатися - i бачать у цьому iстину!

Але ось заповiт справжнього метелика: "Не заважайте! Ви завжди не готовi, але спробуйте бодай не заважати i... не зачиняйте в туалетi..."

Та я не про це... Боже, не залишай мене в творчостi - ось про що маε думати людина, витворюючи живу картину! Не залишай мене у творчостi! Не залишай у тiй свободi, яку Ти подарував менi! Адже я можу натворити безлiч незрозумiлого, бо там, де змiст - велика вiдповiдальнiсть! А про яку вiдповiдальнiсть, про який змiст, вибачте, йдеться, якщо ваша Купка Однакових Зачiсок так цинiчно розумiε потребу творчостi "без шкiри": знятi з себе штани ще нiчого не означають.

Я пiдхопився з мiсця: серце давало про себе знати. Мати серце - майже те саме, що не мати шкiри. Про це я сказав молодiй сусiдцi.

Кров стиснула скронi. Дiвчина уважно дивилася на мене. Не приховувала здивування, нiби я - смерть, яку вона так боïться зустрiти.

- Мила панi, бiльш жорстоких людей, нiж тi, хто називаε себе творчими, я не зустрiчав. З дитинства, маючи привiлеï, вони дозволяють собi занадто багато, знаючи, що ïх спинить лише смерть. Або алкоголь...

Мiзерiя з кафе, що кожного дня напиваεться до блювотини, творить сонячнi пейзажi, не миючи рук, малюε дiтей, а подумки розриваε навпiл жiнок хiттю плотi, гвалтуε ïх поглядом, думками, - ось, хто мiркуε про Вiчне...

Коли я зрозумiв, що надихаε мене на ту колажну творчiсть, коли вiдповiдально осмислив це, я перестав називати себе...

Творець - це той, хто маε свободу, свободи немаε там, де немаε Каналу. А всi Канали вони давно закрили...

- Чому закрили?

- Вiд страху - хоча, може, вiд небажання мати хоч якусь вiдповiдальнiсть...

Творчi люди завжди бояться правди, бо знали чи передчували, що нiхто нiчого насправдi не створюε... Про любов пишуть тi, хто нiколи ïï не вiдчував, про смерть пишуть тi, хто ще жодного разу не вмирав... десь у глибинi своïх п`ят вони разом зi своïм Хазяïном розумiють, що мистецтво - це лише передчуття, й бiльш нiчого... Нового не iснуε, але iснуε Канал, який даε змогу вiдчути щось справжнε! Мистецтво залежить вiд iнтуïцiï...

Запала нетривала тиша.

- А хто був Першим? Я знаю точно, що був... невже так було завжди?

Я зняв окуляри. Нащо боятися слiпоти.

- Мила панi... Першим бути небезпечно: вiд тебе вiдштовхнуться, але не вiзьмуть iз собою. А потiм перепишуть пiд себе... i зроблять з тебе лише фотокартку...

Подготовила Инна ИЩУК.

Версия для печати


Предыдущая статья

Следующая статья
Здесь могла бы быть Ваша реклама

    Кумир

З питань придбання телефонуйте за тел.: 764-96-56, 764-96-60