Номер 20 (1552), 22.07.2021

Роман украïнськоï письменницi Iрини Агапєєвоï "Троянди за колючкою" ("Сповiдь про жiночу в’язницю") посiв перше мiсце на нiмецькому мiжнародному лiтературному конкурсi "Найкраща книжка року" в номiнацiï "Гостросюжетна проза". Цей твiр потрапив до короткого списку Книги року ВВС-2018. Однак нагороди дiсталися ïй цiною власного гiркого досвiду.

Першi 19 рокiв життя майбутньоï письменницi мало чим вiдрiзнялися вiд бiографiй тисяч ïï ровесниць. Навчання помiрно чергувалося з вiдпочинком, допомога батькам — iз походами до кiнотеатру або на дискотеки, а то i просто з прогулянками пiд теплим кримським небом, тим бiльше, що був супутник, який дивився на дiвчину захопленими очима... Та одного зовсiм не прекрасного вечора ïï доля переломилася навпiл.

ОБВИНУВАЧЕНА У ЗАХИСТI

Сталося це наприкiнцi 1990-х.

Iрина поверталася додому разом iз братом, коли по дорозi зустрiлися ïм троє молодикiв, якi перебували у станi пiдвищеноï агресiï. Потiм вони казали, нiби помилилися, переплутали Iрину та брата з тими, кого насправдi шукали, але "слово за слово", i молодики розпустили руки. Брата Iрини вони били, як кажуть, смертним боєм, допомоги було чекати нiзвiдки, i Iрина мужньо намагалася його захистити. Вiд вiдчаю i навряд чи усвiдомлено, вона вихопила iз сумки саморобне шило завдовжки п’ять сантиметрiв, i вдарила ним одного з нападникiв...

Подiбнi iсторiï в той час вiдбувалися у Криму практично щодня. У 1990-тi роки на територiï Автономноï Республiки злочиннiсть досягла такого рiвня, що Крим отримав славу найбiльш кримiнального регiону Украïни. Тут дiяли ОЗУ "Башмаки", "Сейлем", десятки дрiбних груп. Тому нерiдко громадяни обзаводилися якимись засобами самозахисту. I якби цi троє були звичайними хулiганами чи навiть бандитами, можливо, iсторiя не вийшла б за рамки звичайного хулiганства. Але, на бiду, вони виявилися мiлiцiонерами, хоча це стало вiдомо лише потiм. Правоохоронна система встала на ïх бiк, захищаючи "честь мундиру", i дiï Iрини квалiфiкували не як перевищення меж самооборони, як наполягали захисники, а як напад на спiвробiтника правоохоронних органiв. Що навiть вiзуально виглядало безглуздо: тендiтна дiвчина i троє, що називається, бугаïв...

Проте, Iрину вiдправили спершу до IТУ (iзолятор тимчасового утримання), а потiм i до СIЗО (слiдчий iзолятор). Там вона мала чекати на рiшення суду.

З вiдгукiв: "Сумно, що народне прислiвя, яке застерiгає нас вважати себе навiк невразливими вiд злиденностi та ув’язнення, все ще не пiшло в забуття. I все ще можливо втратити свiй соцiальний статус i закрiпленi за ним привiлеï "одного чудового дня"".

БЕЗ ПРАВ I БЕЗ ПРАВИЛ

Нехтування правами жiнок Iрина вiдчула вже на самому початку. Коли пiд час процесу оформлення документiв до СIЗО пiсля забору кровi ïï змусили роздягтися до пояса. Хоча за iнструкцiєю проводити особистий огляд жiнок повиннi тiльки жiнки-спiвробiтницi, i аж нiяк не чоловiки. Але на це у СIЗО просто наплювали. (Двадцять рокiв тому навiть саме поняття "гендер" бiльшостi украïнських громадян було невiдомо, мiж тим описану ситуацiю цiлком можна охарактеризувати як гендерне насильство). Протестувати ж (це Iрина вже встигла зрозумiти) означало отримати, скорiше за все, нову порцiю стусанiв.

Однак навiть не ганебнiсть ситуацiï (напiвгола дiвчина перед чоловiками) турбувала ïï. Куди бiльше боялася Iрина опинитися у жiночiй в’язницi. Вона судила про неï за тим, що читала у статтях, або бачила у фiльмах чи телепередачах. Бо, якщо вiрити написаному i вiдзнятому, то страшнiшого мiсця на землi просто не iснує; у жiночих в’язницях сидять виключно карнi злочинницi та вбивцi, бо без вагомих причин "слабку стать" не арештовують (теж, до речi, один iз гендерних стереотипiв!)

З вiдгукiв. "Досвiд жiнок у мiсцях позбавлення волi — це досвiд заборонений, табуйований, "ганебний", про який не можна говорити взагалi. Навiть оповити сумнiвним ореолом "блатноï романтики", як досвiд чоловiчий, не виходить. Жiнки, що побували "за колючкою", для бiльшостi обивателiв — навiк таврованi, i не важливо, як вони там опинилася, за що, що вони там пережили — "зечки" i все".

БЕЗ ПРИЗМИ СТЕРЕОТИПIВ

Те, що цi явлення далекi вiд реальностi, Iрина почала розумiти вже в IТУ, де ïï сусiдкою у камерi виявилася середнього вiку жiнка, якiй пригадали старий фiнансовий грiх, щоб вiдiбрати у неï магазин. Потiм, вже у камерi СIЗО, першоï до "новенькоï" пiдiйшла жiнка, яка нагадувала "циганську баронесу", i почала перевiряти принесенi речi, а потiм i оглядати голову дiвчини. Але в цьому не було нiякого злого умислу. Бiлизну та голову перевiряли на наявнiсть вошей, що в антисанiтарних умовах в’язницi було просто необхiдно.

Всупереч всiм страхам, виявилося, що у СIЗО знаходяться переважно звичайнi жiнки, провина яких досить часто виглядала сумнiвною, а то i просто абсурдною.

Здебiльшого сидiли за дрiбнi крадiжки.

Так, у однiєï зi спiвкамерниць померла мати. За заповiтом, будинок дiстався iншiй сестрi, яка вигнала родичку буквально на вулицю. Образившись, нещасна потягла iз дому банки з варенням, яке сама ж i наварила. I ось за це вона пiвроку провела у СIЗО, поки не вiдпустили, присудивши умовний термiн.

Не менш дикою була iсторiя дiвчини, яку за маленький зрiст, худорлявiсть i м’який дитячий голос прозвали Дюймовочкою. Якийсь п’яниця заснув пiд ïï будинком. Дiвчина спробувала привести його до тями i ляснула пару разiв по обличчю. Звинуватили у розбiйному нападi. Це може здатися поганим анекдотом або вигадкою, але потiм у Iрини була можливiсть познайомитися зi справою своєï тюремноï подружки, а там саме так i було написано: нанесла кiлька ударiв долонями по обличчю.

I таких була бiльшiсть...

Iрина зiзнається, що вiдчувала до своïх сусiдок тiльки спiвчуття. Адже у кожноï була своя iсторiя, найчастiше сумна. Нiхто не був за своєю суттю закоренiлоï злочинницею, просто не пощастило в життi.

З вiдгукiв. "Я не помилюся, якщо назву цю книгу документальним болем про пережите. Iрина Агапєєва розповiдає про реалiï жiночого СIЗО. Це iнший свiт, в якому панують своï закони, правила та порядки. Одних ця жорстока система ламає, перемелює та робить своєю частинкою. Iншi, знаходять в собi сили не стати ïï гвинтиком, залишитися людиною та повернутися до нормального життя".

ТВОРЧIСТЬ ПРОТИ СТРАХУ

Умови, в яких Iринi довелося перебувати в СIЗО, у сторонньоï людини здатнi викликати шок. Камера — то примiщення близько п’ятнадцяти квадратних метрiв, де стоять шiсть нар у три яруси. Справа вiд дверей — невеликий стiл, за яким вмiщалося не бiльше трьох осiб, оскiльки одним боком стiл було присунуто до стiни тиковi коробки. З лiвого боку — невелика раковина, i одразу за нею, буквально за два кроки вiд столу, туалет. Точнiше, просто дiрка у пiдлозi, яку приховують невисокi залiзнi дверцята.

Додамо до цього нудотну сумiш запахiв: i брудних тiл, i ïжi, i туалету. Iрина згадує, що спершу вона не могла зрозумiти, яким чином до цього примiщення без вентиляцiï потрапляє свiже повiтря. Митися доводилося холодною водою, гарячою можна було скористатися тiльки в лазнi, куди вивозили раз на тиждень, а то i рiдше. Що вже тут казати про прання! Що стосується тюремноï ïжi, то за пiвроку вiд неï Iрина, яка нiколи не вiдрiзнялася повнотою, схудла майже на десять кiлограмiв...

Але чи не найжахливiшим був для жiнок психологiчний стан. Вiд них, як правило, вiдверталася рiдня. Особливо чоловiки: вони скоро забували, що у них є дружина, навiть передачi не приносили. Хлопець Iрини виявився чи не єдиним чоловiком, який не залишив у бiдi свою подругу, писав ïй листи, передавав речi, книги. Сусiдки лише зiтхали, заздрили i мрiяли знайти собi такого.

Система покарання розрахована на те, щоб зламати людину, пiдкорити ïï психiку, перетворити на овоч... I потрiбно мати неабияку силу волi, щоб не пiдкоритися обставинам. Нашiй героïнi допомогли молодiсть i творча натура. Ще не думаючи про те, що колись буде писати книгу про свою тюремну епопею, вона накопичувала в пам'ятi враження, вiдчуття, запам’ятовувала iсторiï подруг по нещастю, деталi побуту...

ШЛЯХ ДО КНИГИ

Коли Iрина вийшла з в’язницi, не тiльки ïй довелося пристосовуватися до навколишнього свiту, а й ïï близьким i друзям — до неï. Щоб зрозумiти, що ïй довелося пережити, Iринi задавали багато питань. Запас вражень був великий, дар оповiдачки властивий ïй з дитинства, тому слухали ïï з величезною увагою. Неодноразово казали: тобi треба написати про це книгу. Поступово Iрина сама дiйшла до такоï думки. Вона вирiшила написати книгу про те, що пережила, але совсiм не для того, щоб розважити читачiв пiкантними iсторiями. Нi, iï метою було розповiсти правду про непривабливий бiк нашоï дiйсностi. А заодно i допомогти тим, хто може опинитися у ïï колишньому становищi; застерегти вiд помилок, роз’яснити, як себе вести, як не втратити вiру в себе, як вiдстоювати своï права та достоïнство навiть у найскрутнiших ситуацiях. Iрина вiдчувала, що ïï власного досвiду для цього замало. А потрiбнi фаховi знання з юриспруденцiï. Пiшла вчитися, отримала диплом юриста, стала бiльш впевненою. А ще треба було накопичити чисто письменницький досвiд, бо надто вже переповнювали емоцiï. Вона написала та випустила кiлька iнших книг, поки не вiдчула, що готова до найскладнiшоï. Тим часом виникла ще одна проблема: а раптом вже є вiтчизнянi книги на цю тему? Почала шукати, i на свiй подив з’ясувала, що таких книг немає. I лише тодi засiла за роботу.

З вiдгукiв. "Звичайнiй людинi, що плаче й радiє, почувається щасливою або нещасною та знедоленою, неможливо й уявити, яка це цiннiсть — бути на волi, певною мiрою впливати на свою долю. Найпростiше — перебувати у нормальних санiтарно-побутових умовах та розраховувати на елементарну медичну допомогу в разi потреби. Громадяни скаржаться, що цiни ростуть, медицина стає платною, житло дороге й мало доступне для простих людей. Вони бiдкаються, не усвiдомлюючи, що будь-якi труднощi нiчого не вартi на волi, у порiвняннi з тими ж труднощами в тюрмi. Поглянувши на життя очами ув’язненоï, я вважаю написання такого твору громадським подвигом. Роками нелюдськi умови перебування ув’язнених замовчуються державою. Ми соромливо удаємо, що ïх не iснує. Але ïх тисячi. I не всi винуватi, не всi винуватi настiльки... Пiсля прочитання роману, я зовсiм не думаю, що треба термiново звiльнити всiх в’язнiв. Нi! Але ми люди, й вони люди (хоч трапляються серед них, як i серед нас, нелюди). А люди мають право жити по-людськи".

НА ЩО ЗДАТНI ЖIНКИ

Роман Iрини Агапєєвоï "Троянди за колючкою" (росiйська версiя "Исповедь о женской тюрьме") мав значний успiх, про що вказано на початку статтi. Але для авторки найважливiшим було те, що пiсля виходу книги вона отримала безлiч листiв зi словами подяки.

Автору цих рядкiв довелося розмовляти iз жiнкою, яка потрапила у схожу халепу. Вона розповiла, що першi два тижнi перебування у СIЗО навiть хотiла накласти на себе руки, таким був психологiчний стрес. Родичi передали ïй книгу Агапєєвоï, яка тодi тiльки-но з’явилася у книгарнях. I сталося диво: щезло вiдчуття вiдчаю, натомiсть виникло наполегливе бажання подолати труднощi, боротися за своï права. Цю книгу вона читала вголос усiй камерi, потiм кожна жiнка ще перечитувала книгу. Мою спiврозмовницю звiльнили через три мiсяцi, i вона залишила примiрник спiвкамерницям. Одну iз них вона зустрiла через два роки, i та розповiла, що книгу Агапєєвоï зачитали, як кажуть, до дiр.

А сама письменниця зiзналася на творчiй зустрiчi в Одесi, що пiсля описаних подiй вона почала частiше замислюватися про роль жiнки у сучасному суспiльствi. I дiйшла до висновку, що немає книг, у яких би йшлося про те, як вижити одинокiй жiнцi в екстремальних умовах. Чомусь героями подiбних творiв завжди виступають чоловiки, хоча жiнки нiтрохи не слабкiше за них, а у деяких випадках навiть сильнiшi. Результатом цих роздумiв стала книга "Остров’янка. Цiна мрiï".

Додамо, що серед творчих нагород Iрини Агапєєвоï — вiдзнака "Письменник року" всеукраïнського конкурсу KS Motivation за популяризацiю iдей свободи та гендерноï рiвностi.

Олександр ГАЛЯС.

Версия для печати

Предыдущая статья

Следующая статья