Номер 03 (1535), 25.02.2021

У серпнi 2019 року Олена Танасiйчук стала слухачкою Украïнськоï Вiйськово-медичноï Академiï. Для випускницi Одеського нацiонального медичного унiверситету це був новий етап на шляху до ïï давньоï мрiï — стати вiйськовим лiкарем. Про початок цього шляху, коли, зокрема, довелося долати чимало гендерних стереотипiв, наша газета розповiла у номерi вiд 18 вересня 2019 року. Той нарис називався оптимiстично: "Мрiя збувається". I сама наша героïня перебувала у пiднесеному станi. Та недаремно кажуть, що нi в кого життя не буває таким, як у мрiях.

Тож чи справдилися Оленинi надiï? Чи вдалося ïй пройти випробування характеру в умовах вiйськовоï служби? Чи переконалася вона у правильностi свого вибору? Через пiвтора року ми знову зустрiлися з Оленою, тепер вже майже випускницею Вiйськово-медичноï Академiï.

Трохи про передiсторiю

Бажання служити в армiï лiкаркою Олена Танасiйчук прийняла ще на першому курсi медичного унiверситету, багато в чому пiд впливом драматичних подiй весни-2014. I послiдовно, крок за кроком, рухалася у цьому напрямку. Пройшла дворiчну пiдготовку на кафедрi вiйськовоï медицини i медицини катастроф при своєму унiверситетi. Iз викладачами пощастило. Завiдувач кафедри Володимир Павлович Майданюк навеснi 2014 року керував розгортанням першого мобiльного госпiталю у зонi АТО. Олександр Євгенович Панченко, Володимир Степанович Басюк та, власне, майже усi спiвробiтники кафедри мали досвiд роботи у бойових умовах. Тобто, вже з перших крокiв в обраному напрямку було у кого повчитися.

Педагоги охоче дiлилися своïм досвiдом, не приховуючи труднощiв, якi спiткають вiйськових лiкарiв. Тим бiльше, в умовах бойових дiй.

Втiм, дiвчина це добре розумiла. Бо ще на лiтнiх вакацiях пiсля першого курсу за власною iнiцiативою прийшла за практичним досвiдом та навичками до Вiйськово-медичного клiнiчного Центру Пiвденного регiону (про нього зазвичай кажуть — 411-й вiйськовий госпiталь). Допомагала лiкувати, в тому числi, i поранених у зонi бойових дiй. Уважно слухала розповiдi та пояснення старших колег, придивлялася до ïхньоï роботи, засвоювала досвiд. Iз вдячнiстю каже про те, якими важливими були для неï практичнi уроки таких фахiвцiв, як Олексiй Володимирович Телятнiков, Олександр Миколайович Бевза та iншi, як вони стали ïй у пригодi при навчаннi в Академiï.

— Головне, що я набула пiд час роботи у госпiталi, — розповiдає Олена, — це стiйкiсть до стресiв. Без цього досвiду адаптуватися до умов навчання в Академiï було б набагато складнiше. Бо практика цивiльного i вiйськового лiкаря дуже рiзниться. Особливо добре це стало зрозумiлим пiсля початку бойових дiй на сходi Украïни. Є таке поняття "бойова травма". Якщо лiкар не знає про цю патологiю, методи ïï лiкування, йому буде вкрай складно, насамперед психологiчно, працювати з такими пацiєнтами. На власному досвiдi переконалася, як нелегко буває увiйти в контакт iз такими людьми, викликати у них довiру, щоб вони розповiли тобi про тi подiï, якi, можливо, хочуть забути назавжди. Спостерiгаючи за лiкарями, переймаючи ïх навички, я добре зрозумiла основнi принципи лiкування пацiєнтiв iз бойовоï травмою. I у своïй науковiй роботi дослiджувала саме проблеми посттравматичного стресового розладу у воïнiв АТО, розробила схему спiлкування iз такими пацiєнтами. Багато разiв перевiрила ïï на практицi.

Важко у навчаннi

До моменту закiнчення навчання в унiверситетi Олена була досить добре обiзнана з особливостями служби вiйськових медикiв, мала досить солiдний — як для свого вiку — багаж знань i досвiду. Але зiзнається, що вступна кампанiя до Академiï стала для неï складним випробуванням. Довелося пройти кiлька медкомiсiй, двотижневi вiйськовi збори, здати непростi iспити. Вона добре засвоïла, що у майбутнiй ïï роботi нiхто не буде робити нiяких знижок на "слабку стать". Тим бiльше, що украïнська армiя переходить на стандарти НАТО, де взагалi немає гендерного подiлу. Вимоги, якi пред'являють вiйськовим, не дiляться на "чоловiчi" i "жiночi". Завдання перед усiма стоять однаковi, як i однаковi критерiï оцiнювання результатiв.

— Немає таких пацiєнтiв, iз якими повинен працювати лише лiкар-чоловiк, — каже Олена. — Не iснує таких хвороб, яку здатна вилiкувати лише лiкарка. У госпiталi, а тим бiльше, на полi бою, усi рiвнi. Зараз у наших госпiталях досить багато жiнок-хiрургiв, якi працюють у напрямках, якi ще донедавна вважалися приорiтетно "чоловiчими", — урологiя, проктологiя тощо. I у моïй спецiальностi — терапiя — також абсолютно всi завдання однаковi для обох статей.

I все-таки звикнути до нових умов виявилося зовсiм непросто. Оскiльки, крiм вдосконалення медичних знань i навичок, слухачi Академiï отримують також базову вiйськову освiту. Вивчають такi предмети, як топографiя, тактика, бойова i мобiлiзацiйна пiдготовка та багато iнших. Здавалося б, навiщо цi знання лiкарям?

— Вiйськовому лiкарю така база просто необхiдна, — пояснює Олена. — У зонi бойових дiй лiкар повинен працювати не тiльки за своïм призначенням, але i, якщо вимагатимуть обставини, стати лiкарем-органiзатором. А для цього слiд знати, як розгортати мобiльний госпiталь, на якiй вiдстанi вiд лiнiï фронту буде знаходитися кожний пiдроздiл та вiйськова технiка, зумiти органiзувати роботу медичноï служби, багато-багато iншого. Без таких знань лiкарю на вiйнi буде дуже складно. Ось приклад, щоб ви краще розумiли: якщо ти неправильно розрахуєш, де саме слiд укрити поранених, то ризикуєш i власним життям, i життям своïх пацiєнтiв.

— Тобто, на полi бою лiкар має бути унiверсальним фахiвцем?

— Саме так. На вiйнi постiйно виникають форс-мажорнi обставини, тому потрiбно бути готовим до всього. Це пiдтвердила i ситуацiя iз пандемiєю. Я бачила, як фахiвцi навiть такого специфiчного напрямку, як психiатрiя, змушенi були працювати з iнфекцiйними i соматичними хворими. I добре це робили!

Пiсля початку занять не минуло i мiсяця, а слухачiв та слухачок першого року навчання вiдправили до навчального центру. Основною темою лекцiй i практичних занять було надання медичноï допомоги у ситуацiях, якi можуть виникнути пiд час бойових дiй. Практикували один на одному. Коли треба було, наприклад, винести "потерпiлого" з поля бою, то тягли прямо на собi. Незалежно вiд рiзницi у ростi, вазi, чи, тим бiльше, статi. У бойових умовах, коли стоïть завдання врятувати людину, на це точно нiхто не буде звертати увагу! Також на собi та колегах вiдпрацьовували прийоми надання першоï медичноï допомоги (зупинка кровотечi, допомога при пневмотораксi, переломах, пораненнях тощо). Водночас вчилися стрiляти iз рiзних видiв зброï; на вiйнi лiкар має вмiти i це. Олена розповiдає, що, на свiй подив, досить влучно стрiляла; i тут позначився "комплекс вiдмiнницi": якщо вже вона береться за справу, то намагається виконувати ïï якнайкраще.

На власному досвiдi

Поступово накопичувалися новi знання, новий досвiд. I восени минулого року у вiдрядження до зони проведення Операцiï Об'єднаних Сил (так iз квiтня 2018 року називають зону АТО) слухачку другого року навчання Украïнськоï Вiйськово-медичноï Академiï Олену Танасiйчук вiдправили вже як лiкарку. Можливiсть випробувати себе у таких складних умовах надали далеко не усiм ïï однокурсникам та однокурсницям. Олена прийняла таке рiшення керiвництва як вияв довiри, але i вiдчула особливу вiдповiдальнiсть. Тим бiльше, що якраз у цей перiод на Украïну накотилася нова хвиля пандемiï коронавiрусу.

— Не буду приховувати, що перед вiдрядженням вiдчувала певний страх, — зiзнається дiвчина. — Бо все-таки треба було жити i працювати на територiï бойових дiй. Коли потрапила до мiсця служби, неймовiрно вразила пустельнiсть мiстечка, де знаходиться госпiталь, життя там наче зупинилося. Кiлька старих будинкiв, магазинчикiв i... дзвiнка тиша. Це було по-справжньому страшно. Але я вже давно вирiшила, що повинна пройти будь-якi випробування. I якщо все ж виникне небезпека, просто треба мобiлiзувати усi сили i дiяти так, як того вимагає ситуацiя.

А мобiлiзувати усi сили довелося практично вiдразу: на вiйнi як на вiйнi. Госпiталь, куди потрапила наша героïня, був у даному регiонi опорним щодо лiкування вiйськових, якi захворiли на ковiд. На його територiï навiть побудували окремий дiагностичний пункт, через який проходили абсолютно усi новоприбулi пацiєнти. Протиепiдемiчних заходiв тут дотримувалися дуже суворо, тому працювати доводилося багато, довго i важко. Нерiдко робочий день становив 12–14 годин.

При постiйному спiлкуваннi з великою кiлькiстю хворих на ковiд лiкарi неодмiнно потрапляють до "групи ризику". I не дивно, що навiть якщо дотримуватися всiх правил i запобiжних заходiв, все одно ковiд наздоганяє i медикiв. Як i багато ïï колег, не уникла цiєï долi i наша героïня.

— Чесно кажучи, у глибинi душi я побоювалася такого повороту подiй, — зiзнається Олена. — Завжди здається, що подiбнi iсторiï можуть трапитися з ким завгодно, але тiльки не з нами. На жаль, серед населення iснує багато ковiд-дисидентiв i шанувальникiв конспiрологiчних теорiй. Але рано чи пiзно всi з цим стикаються, i тим, хто ще не перехворiв, швидше за все, доведеться пройти це випробування. Кажу це реалiстично, без усякого сарказму. Але лякатися не варто. Просто треба дотримуватися заходiв безпеки i при необхiдностi одразу звернутися до фахiвця за консультацiєю, дiагностикою та лiкуванням. Коли я захворiла, то перш за все вiдчула нездужання, слабкiсть i нежить. Спочатку вирiшила, що це — наслiдки звичайноï ГРВI (гостра респiраторна вiрусна iнфекцiя), яка трапляється iз кожним хоча б раз на рiк. Але при цьому я розумiла, що не маю права наражати на небезпеку пацiєнтiв i колег. Будь-яка легка форма захворювання завжди може перейти у бiльш важку, якщо вчасно не вжити заходiв. Тому я вiдразу вирушила на дiагностику, отримала позитивний результат тесту, пiсля чого мене одразу госпiталiзували до спецiального вiддiлення, де довелося провести два тижнi.

Спочатку дiвчина перебувала у пригнiченому станi, тим бiльше, що якраз на цей час припав ïï день народження. ("Така собi "вишенька на тортi", — зараз Олена згадує про це з посмiшкою). Але швидко взяла себе в руки i вирiшила використати вимушену iзоляцiю для розширення знань, тим бiльше, що Iнтернет дiяв безперебiйно. Ми вже згадували, що Олена Танасiйчук займається ще i науковою дiяльнiстю, тож був у неï час проаналiзувати i записати новi спостереження, в тому числi, i за власним перебiгом хвороби.

На щастя, хворобу вона перенесла у легкiй формi, хоча не обiйшлося без втрати смаку i запаху. Але лiкували, природно, за протоколом, та й сама дiвчина, як лiкар, суворо дотримувалася приписiв колег.

Одужавши, Олена повернулася до виконання своïх лiкарських обов'язкiв, вже iз набагато бiльш ясним i точним розумiнням цiєï хвороби i способiв ïï лiкування. Спогади про неï, звичайно, не надто приємнi, але набутий досвiд — важливе надбання, i у недалекому майбутньому вiн, вiрогiдно, може стати у пригодi.

Iз досвiду свого непростого вiдрядження до зони ОСС Олена Танасiйчук зробила кiлька важливих висновкiв: "Перший висновок: потрiбно бути готовою до всього. Другий: труднощi трапляються i будуть траплятися, але, на щастя, вони не нескiнченнi. Як не банально це звучить, але слiд берегти своє здоров'я. На особистому прикладi я зрозумiла, що ресурси органiзму не безмежнi, тому його потрiбно всiляко захищати. До цього вiдрядження я не працювала безпосередньо iз коронавiрусними хворими, хоч i була знайома з протоколами лiкування, а тут отримала важливий практичний досвiд, як треба лiкувати таких пацiєнтiв.

А найважливiше, вважає Олена, що саме тепер вона остаточно переконалася, що свого часу абсолютно правильно обрала професiю. I цей вибiр — уже назавжди.

Олександр ГАЛЯС, Наталiя КРАВЧУК.

Матерiал створено в межах проекту "Гендерночутливий простiр сучасноï журналiстики", що реалiзовується Волинським прес-клубом у партнерствi з Гендерним центром Волинi та за пiдтримки Украïнськоï Медiйноï програми, що фiнансується Агентством США з мiжнародного розвитку (USAID) i виконується Мiжнародною органiзацiєю Internews.

Версия для печати

Предыдущая статья

Следующая статья