Наталя КУЗЯКIНА: "НАВIТЬ ВТРАТА МОВИ НЕ ОЗНАЧА€ ЗАГИБЕЛI НАРОДУ"
Новий Закон Украïни "Про освiту" викликав неабиякий резонанс у свiтi. Точнiше, не сам Закон, а стаття 7, де мова йде про навчання осiб, якi належать до нацiональних меншин Украïни.
Згiдно нового Закону цим особам гарантуεться право на навчання в комунальних закладах для здобуття освiти поряд з державною мовою вiдповiдноï нацiональноï меншини. Це право реалiзуεться через класи (групи) з навчанням мовою вiдповiдноï нацiональноï меншини поряд з державною мовою.
Не встигла Верховна Рада прийняти цей Закон, як на цi положення дуже рiзко вiдреагували нашi сусiди.
Мiнiстерство закордонних справ Румунiï висловило стурбованiсть законом. Румуни нагадали, що вiдповiдно до Конвенцiï щодо захисту нацменшин держава маε визнавати право представника нацменшини на навчання рiдною мовою.
Ще далi пiшла Угорщина. Мiнiстр закордонних справ Угорщини Пейтер Сiйярто назвав новий украïнський закон "соромом i ганьбою". Вiн розпорядився, щоб угорськi дипломати не пiдтримували жодноï украïнськоï iнiцiативи у мiжнародних органiзацiях, а також, що Угорщина вiднинi не пiдтримуватиме важливi для Украïни рiшення. На всiх форумах ООН, ОБС€ та €вропейського Союзу Будапешт буде порушувати питання щодо внесення поправок у мовну статтю закону Украïни про освiту.
Проблеми виникають i в самiй Украïнi. Як приклад - скандал у Миколаεвi з набором до "росiйських" класiв...
Ця ситуацiя змусила мене звернутися до давньоï, 1988 року, розмови з визначною дослiдницею iсторiï украïнського театру, доктором мистецтвознавства НАТАЛI€Ю КУЗЯКIНОЮ. Саме вона першою пiсля реабiлiтацiï драматурга Миколи Кулiша зайнялася грунтовним вивченням та популяризацiεю його творчостi, фактично повернула украïнськiй культурi та iсторiï цього видатного майстра.
Наша бесiда вiдбулася якраз у той перiод, коли в радянськiй ще Украïнi почалася активна фаза процесу пробудження нацiональноï свiдомостi, i на перший план висунулася саме мовна проблема. Перечитуючи текст, який у 1989 роцi було надруковано у журналi "Украïна", я побачив, що деякi думки, якi висловила Н. Б. Кузякiна (яку свого часу комунiстичнi iдеологи змусили покинути Украïну), не втратили актуальностi. I вирiшив, що варто передрукувати цю розмову.
- Вiдомо, що за часiв царату украïнська культура не мала умов для розвитку. I раптом - перших пореволюцiйних рокiв виникаε цiла когорта митцiв, якi пiднесли украïнську культуру, украïнське мистецтво на рiвень, недосяжний i досi...
- За вiдомими законами дiалектики нiщо не може з'явитися на рiвному мiсцi. Уявлення, нiби творцями украïнськоï радянськоï культури були люди, як то кажуть, вiд плуга чи вiд верстата,- абсолютно наïвнi. Перше поколiння фундаторiв складали переважно iнтелiгенти, якi успадкували значною мiрою все, чого досягли попередники. Бо, хоч який тоненький був прошарок дореволюцiйноï украïнськоï iнтелiгенцiï, вона формувалася вже не одне поколiння. Навiть за важких умов царату процес будiвництва нацiональноï культури, зовнi непомiтний, iшов уперед. Тож коли революцiя змела перепони, на авансцену вийшли люди, здатнi до культурного будiвництва.
I Кулiш, i Днiпровський, i Смолич, i Валер'ян Полiщук, не кажучи вже про Курбаса чи Зерова, були люди по-справжньому освiченi. Чимало з них закiнчили гiмназiю, а треба сказати, що за рiвнем викладання гуманiтарних дисциплiн з тогочасною гiмназiεю нинiшнiй педагогiчний iнститут не порiвнюεться. Крiм того, за плечима у цього поколiння були перша свiтова та громадянська вiйни. Цей страшний час багатьох вiдiрвав од мистецтва: поети ще могли писати вiршi, а прозаïки, тим бiльше, драматурги, як-от Кулiш, взагалi практично нiчого не писали. Натомiсть вони дiстали величезний досвiд, який не мiг не позначитися на рiвнi ïхньоï майбутньоï творчостi.
Я це збагнула на власному досвiдi, хоча й за iнших обставин. Так трапилося, що моï унiверситетськi друзi та товаришi були переважно старшi за мене рокiв на п'ять-сiм, воювали. Власне, рiзниця мiж нами вимiрювалася не роками, а саме вiйною. I ця обставина визначила зовсiм iнший спосiб мислення: те, що я мала осягти, увiйшло в них з першим пострiлом, з виглядом першоï вбитоï людини...
Ось чому такою iстотною виявилася рiзниця мiж поколiнням украïнських митцiв, якi увiйшли в лiтературу з запiзненням на п'ять-шiсть рокiв, та поколiнням, котре прийшло слiдом за нами, буквально наступаючи на п'яти.
Це були зовсiм iншi люди. Через брак фундаментальноï освiти, гуманiтарних та iсторичних знань вони були переконанi (чи ïх було легко переконати), нiбито все починаεться саме з них, нiби до ïхньоï появи в мистецтвi нiчого вартого уваги не було, а те, що iснувало, - "дворянське" та "буржуазне" - треба вiдкинути. Найстрашнiше те, що друге поколiння вдалося повернути проти першого гаслом захисту пролетарського iнтернацiоналiзму, що дорiвнювало нацiональному нiгiлiзмовi.
- Чи не тому захлинулася так швидко "украïнiзацiя", що ïï не пiдтримали саме тi, хто мусив нести украïнську культуру в маси?
- Може видатися дивним, але "украïнiзацiю", ïï установки, а особливо практику впровадження, не сприймали навiть тi, хто, здавалося б, мав скакати до небес вiд захвату: Кулiш, Днiпровський... Вони бачили, як усе робиться - без пiдготовки, поквапом. Кулiш навiть вживаε характеристику - "казьонно", i це абсолютно точно визначаε невiдповiднiсть слова й дiла.
Декрет про рiвноправнiсть мов був виданий у серпнi 1923 року. Крива украïнських видань, якщо зробити таку дiаграму, тодi рiзко пiшла вгору. I якби цей процес було продовжено за сприятливих iсторичних умов, ми зараз мали б зовсiм iншу картину...
Вивчення другоï мови у школi, особливо ж, якщо трапиться путящий педагог, поступово призвичаювало дитину до рiдноï культури, вона сприймала ïï природно, без протесту. Саме школа мала стати головним осередком украïнiзацiï. I вона з середини двадцятих рокiв поступово йшла до цього. Однак не вистачало пiдручникiв, пiдготовлених викладачiв... Кулiш, який працював головою наросвiти в Одесi, краще за iнших бачив розрив мiж гаслом та дiεю його у життi.
А тут ще почастiшали скарги до "вищих iнстанцiй". Скаржилися здебiльшого журналiсти та службовцi. Журналiстам треба було якнайшвидше опановувати мову, але багато хто не мав бажання цього робити i переïхав до Москви чи Ленiнграда. Службовцi ж мусили пройти спецiальнi курси та дiстати довiдку про те, що вони володiють мовою.
Та найбiльший опiр "украïнiзацiя" викликала у партiйних та профспiлкових функцiонерiв. У партiйно-профспiлковому середовищi спiвiснували тодi три найбiльшi групи: росiяни, εвреï та украïнцi. Природно, що першi двi тяжiли до росiйськоï мови. Отже процес "украïнiзацiï" вже на самому початку гальмував, починаючи з "голови".
Проте я вважаю, що якби цей процес розгортався нормально, тобто повiльно й поступово, охоплюючи дедалi ширшi верстви населення, вiн мав би позитивнi наслiдки. Однак вже 1926 року Сталiн пише листа Шумському, що, мовляв, на Украïнi прагнуть силомiць украïнiзувати пролетарiат. Були, звичайно, як тодi казали, "перегини" (без них взагалi не обходиться жодна справа, особливо ж така тонка i делiкатна); у самих "украïнiзаторiв" через брак культури було чимало збочень, викривлень, однак цим недолiкам одразу ж надано було значення "курсу". Каганович з'явився в Украïнi зовсiм не випадково. А колективiзацiя взагалi поставила на цьому питаннi крапку. Тридцятих рокiв набираε сили зворотний процес - русифiкацiï.
- Чому перший удар Сталiна вцiлив саме в Украïну? Адже перший гучний процес - "шахтинська справа" - вiдбувся у нашiй республiцi, далi - процес СВУ...
- Без сумнiву, Сталiновi була неприεмна Украïна сама по собi. Сталiн не хотiв терпiти Украïну як рiвноправну, незалежну республiку: адже з самого початку вiн був прихильник iдеï цiлковитоï централiзацiï. Сталiн ще 1918 року зауважив Скрипниковi, що, мовляв, погралися в республiку i досить. I це не випадково! Мабуть, Сталiн вважав, що й розмови у Москвi про автономiю республiк, про самостiйнiсть у межах федерацiï - теж гра, данина часу. Насправдi йому була потрiбна жорстока централiзацiя як головний принцип упорядкування величезноï держави. Тому зникаε украïнське козацтво як особлива територiальна органiзацiя, обмежуються зв'язки республiки iз закордоном, якi мали мiсце ще двадцятих рокiв, одне слово, поступово знищують усi демократичнi засади, на яких мав базуватися Союз Радянських Республiк.
За цих умов пiднесення нацiональних культур взагалi стаε утопiεю. Сталiн сприймав нацiональне лише на рiвнi фольклору. Народнi пiснi, танцi, вшанування Шевченка як народного поета - будь ласка. Вищi ж вияви культури були, з його погляду, непотрiбнi.
- Можна зрозумiти обставини, але важко змиритися з тим, що саме украïнцi виявилися такими пiддатливими, з такою готовнiстю вiдцуралися (i продовжують це робити) рiдноï мови. Неможливо жити у Прибалтицi чи Грузiï, не володiючи нацiональною мовою бодай на побутовому рiвнi. А в Украïнi...
- Я думаю, що тут дiε цiлий комплекс причин, корiння яких - у столiттях.
Не забувайте, що Украïна практично не мала досвiду державного iснування, а це величезна iсторична втрата. Чому важливо мати за плечима такий досвiд? За умов класового, полiтичного, iнших протистоянь внутрiшнiх сил будь-яка краïна iснуε лише тому, що над цими протирiччями пiдноситься iдея державноï та нацiональноï εдностi. Та коли народ протягом столiть не маε досвiду нацiонального εднання, йому важко зберегти себе на iсторичних манiвцях.
Наведу приклад εврейського народу.
Народ цей протягом столiть не мав державностi, втративши ïï ще за тих часiв, що нинi здаються легендарними. Але, втративши державнiсть, вiн зберiг ïï вiдчуття, пам'ять про неï у своïх звичаях та обрядах. Iдея Нового €русалиму жеврiла столiттями, духовно готуючи людей, якi жили у рiзних краïнах, розмовляли рiзними мовами. I от настало XX столiття, i ми бачимо €русалим та краïну Iзраïль.
Народ може зазнати багатьох iсторичних ударiв чи навiть краху, але мусить зберегти певнi духовнi засади, завдяки яким за сприятливих умов iсторичного розвитку вiн може знову об'εднатися, вiдновити свою державнiсть.
Iдей, якi б об'εднували украïнський народ, було замало. Об'εднував своεю постаттю Шевченко. Менi не до смаку, коли про Шевченка кажуть як про "нацiонального батька" чи "нацiонального пророка", однак його поезiя, його доля, його особистiсть, його служiння Украïнi були прикладами, що кликали до εднання. Наприкiнцi XIX столiття виникаε гiгантська постать Iвана Франка. Було чимало iнших, достойних, вартих пошани суспiльних дiячiв, однак усi цi люди не сягнули рiвня, коли ïхнiй вплив стаε всеохопний. Нездатнiсть багатьох украïнцiв до духовного та дiлового εднання давно вже стала джерелом анекдотiв, але у цьому щось-таки ε...
А трагедiя украïнськоï мови полягаε у тому, що в нiй "свiтиться", як сказав Кулiш, "руський" кiстяк. Природна, iсторична близькiсть мов украïнцiв та бiлорусiв до росiйськоï (тривав велетенський процес асимiляцiï) обернулась проти цих народiв. Грузиновi, примiром, легше, бо вiн може вiльно iснувати у двох мовних потоках, якi мiж собою не стикаються. А от, скажiмо, писати чи читати лекцiï, переходячи з росiйськоï мови на украïнську, чи навпаки, практично неможливо, бо втрачаються обидвi. Колись я була здивована, чому Олександр Iванович Бiлецький нiколи не розмовляε украïнською мовою. А потiм зрозумiла, наскiльки вiн був правий: адже Бiлецький завiдував кафедрою росiйськоï лiтератури, а для того, щоб мова була чиста, треба розмовляти лише нею. Тому, коли всюди звучить росiйська мова, зберегти чистоту украïнськоï майже неможливо.
Труднощi посилюε ще й така обставина. Украïнська мова протягом столiть жила тим, що трималося мiсця украïнське село. Це було живе джерело, навiть не джерело, а величезна рiка живоï мови, здатна напоïти усiх. I ви, певно, згодитеся зi мною, що у XX столiттi змiлiв не лише Днiпро, зiпсутий нашими немудрими "перетворювачами природи", страшенно змiлiла й рiка нацiональноï мови. Зрушено було з мiсця село, вигнане, починаючи вiд часiв колективiзацiï, зi своïх прабатькiвських гнiзд. Процеси, що прокотилися украïнським селом, виявилися настiльки руйнiвними з погляду збереження чистоти мови, що, я боюся, зараз вже рiка мови не здатна очищати сама себе, принаймнi, у величезному регiонi iндустрiального Приднiпров'я.
- Невже так песимiстично? Невже нинi, коли нарештi почався процес вiдродження украïнськоï культури, украïнськоï мови, виявиться, що ми стоïмо перед муром, який навряд чи можливо пробити?!
- Розмiрковуючи над сучасним станом украïнськоï культури, я настроεна песимiстичнiше, нiж тi, хто покладаε надiï на "нацiональне вiдродження". Мiльйонна маса службовцiв усiх рангiв звикла розмовляти, мислити росiйською мовою. Вони можуть зробити незначнi поступки потребам сучасноï полiтики, але всiεю своεю масою вони радо сунуть до асимiляцiï. Для того, щоб змiнити напрям ïхнього руху, потрiбно пiвстолiття цiлеспрямованоï державноï полiтики - як це можна зробити, коли вони, власне, i мають себе за державу i ε господарями становища?!
Навряд чи здатне змiнити становище навiть проголошення украïнськоï мови державною. На мiй погляд, перш, нiж приймати таке рiшення, треба провести референдум, бо слiд неодмiнно рахуватися з тим, якою мовою людина бажаε розмовляти. Коли виключити Захiдну Украïну, наслiдки його виявляться невтiшнi. Однак, коли ми намагаεмося щось передбачити заздалегiдь, то мусимо розумiти, що нашi дiï, спрямованi на "нацiональне вiдродження", зустрiнуть протидiю багато в чому з боку тих, про кого ми пiклуεмося.
Читаючи курс театру народiв СРСР, я завжди намагалася загнати в голови студентiв - як мiцний "гвiздок" - одну думку: нiколи не можна вважати народ i мову загиблими остаточно. Нiколи! Iсторiя йде незбагненними манiвцями. Хоч би за яких сумних обставин опинився народ, бачити у цьому, так би мовити, фiнал його iснування нi в якому разi не можна.
Хочу висловити думку, яка не стане популярною, особливо зараз, але я дедалi частiше звертаюся до неï у своïх роздумах. Я думаю, що навiть втрата нацiональноï мови не веде до загибелi народу. Зараз пануε протилежний погляд, однак iсторiя свiдчить, що втрата мови не означаε, нiби народ зник. Приклад - Iрландiя. Вона ще два столiття тому загубила свою - гельську - мову, яку зараз можна вивчати хiба що у спецiальнiй вечiрнiй школi, однак Iрландiя не перетворилася на Англiю. Iснують iрландська лiтература, iрландське мистецтво, кращi представники якого досить вiдомi у свiтi.
Тому я думаю, що у нашому теперiшньому становищi вихiд лише один: дiяти поступово (поквапливiсть дуже небезпечна), розумiючи, що лише через кiлька поколiнь за сприятливих умов вдасться вiднайти рiвновагу. Треба, мабуть, пiввiку розумного, демократичного, на нових правових, економiчних засадах життя, щоб спробувати розв'язати нацiональне питання у нашiй республiцi. Чи маεмо ми цих пiвстолiття? Не знаю...
)
