Подшивка Свежий номер Реклама О газете Письмо в редакцию Наш вернисаж Полезные ссылки

Коллаж Алексея КОСТРОМЕНКО

Номер 14 (1503)
4.06.2020
НОВОСТИ
Память
День журналiста
Проблема
Вокруг Света
Культура
Спорт
Мяч в игре
Личность
Официально
12-я полоса

+ Новости и события Одессы

Культура, происшествия, политика, криминал, спорт, история Одессы. Бывших одесситов не бывает!

добавить на Яндекс

Rambler's Top100

Номер 14 (1503), 4.06.2020

ЯРОСЛАВСЬКОГО, 43б

Напередоднi професiйного свята украïнських журналiстiв редакцiя отримала спогади вiдомого письменника, лауреата Нацiональноï премiï Украïни iменi Тараса Шевченка Володимира РУТКIВСЬКОГО про свою роботу кореспондентом Одеського обласного радiо у 1960–70 роках. У тi часи редакцiя знаходилася за адресою: вулиця Ярославського (зараз Троïцька), 43б. Пропонуємо нашим читачам кiлька фрагментiв цих спогадiв.


* * *

В серединi двадцятого столiття головним iнформатором радянського суспiльства було дротове радiо. О шостiй годинi ранку воно починало бубонiти у кожнiй хатi, закликаючи громадян до нових трудових звершень i замовкало лише по дванадцятiй ночi. По ньому мiльйони громадян зранку дiзнавалися про те, про що газети повiдомлять лише за пiвдоби, а то й завтра. А ще виступити по ньому було мрiєю чи не кожного з чиновникiв. Високе начальство полюбляло, щоб його владний голос звучав не лише у власному кабiнетi, а й " у кожнiй хатинi, i в кожнiй оселi на нашiй землi" ( М. Бажан. Вiрш про Сталiна). Це в ïхнiй уявi бодай якимось чином наближало ïх до постатi всемогутнього Зевеса.

Мрiяв почути свiй голос чи бодай щось про себе i дрiбний посадовець. Адже тодi, чого доброго, його iм’я дiйде до вуха обласного чи навiть республiканського керiвництва, i те зробить приємнi органiзацiйнi висновки. У колi посадовцiв снувалася навiть така думка: коли про тебе в ефiрi пролунає добре слово — чекай на орден, коли ж кепське — бiйся найгiршого... Вiдтак поява кореспондента з радiо була для них бажаною — i водночас небезпечною — несподiванкою. Тож з погляду радiожурналiста його робота була дуже престижною. Про неï мрiяв кожен, хто вмiв тримати перо.

Тож, признаюся, мене неабияк потiшив телефонний дзвiнок мого товариша Валентина Мороза. Його висували на посаду завiдувача редакцiєю пропаганди, то ж вiн запропонував менi зайняти його мiсце редактора молодiжних радiопередач... На жаль, а, може, й на добре, завiдувач вiддiлом пропаганди Михайло Рубiн дещо затримався з переходом, тож я в очiкуваннi вiльного мiсця мав стажуватися в рiзних редакцiях. Це давало менi змогу ближче познайомитися з роботою на радiо, а керiвництву — дiзнатися, на що я здатен.

* * *

Почалося з редакцiï останнiх новин, де, крiм мене, сидiло ще три чоловiки... Новинарi — швидкi на язик i дiю Леонiд Дениско, Вiталiй Козловський, Стас Змiєвський — встигали виконати свою денну норму до одинадцятоï години. Тож, коли всi серйознi журналiсти лише входили в робочий ритм, Вiталiй Козловський вже тинявся коридором, обдумуючи чергову сторiнку своєï першоï повiстi "Червона сiль", Стасик Змiєвський готувався до чергового заняття в гуртку юнкорiв при Палацi пiонерiв, а завiдувач редакцiєю Льоня Дениско висiв на телефонi, передаючи найважливiшi обласнi новини в Республiканське радiо, куди вiн невдовзi перейшов на постiйну роботу...

Якось вiд свого знайомого медичного свiтила Льоня довiдався, що до Одеси iнкогнiто прибула група космонавтiв для вiдпрацювання приземлення на воду. До ïï складу входив вже вiдомий всьому свiтовi Юрiй Гагарiн. Зупинилися вони в урядовому санаторiï iменi Чкалова i були iзольованi вiд усього свiту. Проте час вiд часу керiвництво з подивом вiдзначало, що вiд них тхнуло спиртним. Але де i яким чином космонавти його дiставали, нiхто не знав.

Тож не дивно, що, почувши про прибуття космонавтiв, Льоня загорiвся намiром взяти iнтерв’ю у першого космонавта планети. Але про доступ туди звичайним смертним, навiть журналiстам, годi було й мрiяти. Тому Льонi нiчого не лишалося, як спробувати дiстатися до них з моря. Для цього вiн орендував на найближчiй воднiй станцiï водяного велосипеда i кiлька днiв, вдаючи вiдпочивальника, курсував поблизу санаторiйноï огорожi, що заходила на декiлька десяткiв метрiв у море. Льоня плекав надiю, що Юрiй Олексiйович колись та випливе з забороненоï територiï в нейтральнi води. I таки дочекався. Якось по полуднi людина в купальнiй шапочцi визирнула з-за загорожi i поманила Льоню до себе. Льоня пiдплив i очам своïм не повiрив: це був сам Гагарiн! Юрiй Олексiйович теж зрозумiв, що його упiзнали, тож посмiхнувся своєю знаменитою бiлозубою посмiшкою i попрохав, простягуючи прозору капсулу з десятьма карбованцями у нiй:

— Слухай, друже, ти не мiг би роздобути пару пляшок горiлки?

— Звiсно!— гаряче запевнив Льоня i додав: — А iнтерв’ю дасте? Я журналiст.

— Скiльки завгодно,— пообiцяв космонавт. — Тiльки не гайся!

Льоня кинувся на берег. Дорогою до найближчого продовольчого магазину роздумував, чому на таку акцiю зважився не простий космонавт, а сам Гагарiн. Втiм здогадатися було неважко: той уже лiтав у космос, вiн людина всесвiтньовiдома, тож покарання за порушення йому буде набагато менше, нiж для того, хто ще не лiтав. Горiлку Льоня придбав за власнi грошi, а гагарiнську десятку залишив при собi як сувенiр.

Юрiй Олексiйович свого слова дотримав i сказав у мiкрофон кiлька гарних слiв про Одесу, море i життєрадiсних та винахiдливих одеситiв. Втiм, вiн дуже поспiшав, i Льоня здогадувався, чому саме: на Гагарiна, либонь, з нетерпiнням чекали його колеги. Дениско хотiв повернути капсулу зi здачею, проте перший космонавт вiдмахнувся: залиш. Мовляв, собi на пам'ять!

Втiм iнтерв’ю з першим космонавтом планети так i не прозвучало: на березi Льоню перестрiли люди в цивiльному, забрали плiвку i пригрозили, що наступного разу той так легко не вiдбудеться. Тож Льоня на пiдтвердження своïх слiв про зустрiч з Гагарiним мiг похизуватися хiба що прозорою капсулою з десятьма карбованцями в нiй.

* * *

В сiльськогосподарськiй редакцiï вiтав гуляйпiльський дух незалежностi. Теоретично старшим редактором тут був комунiст Анатолiй Савенко, але його напарник, безпартiйний Олексiй Мордашко вважався бiльш яскравою особистiстю. Анатолiй Савенко i його пiдлеглий сидiли в протилежних кутках величезного кабiнету, i кутки тi нагадували швидше незалежнi одне вiд одного хутори столипiнських часiв. Помiж ними стояли столи кореспондентiв всесоюзного та украïнського радiо, якi заодно слугували також буфером мiж Мордашком i Савенком. Яка кiшка пробiгла помiж ними — гадали по всякому, однак сходилися на думцi, що мiж ними iснувало невпинне i мовчазне змагання за право бути ближчим до керiвництва сiльським господарством областi. Олексiй Степанович навiть квартиру отримав не вiд радiо, а вiд обласного сiльгоспуправлiння.

На момент моєï появи в редакцiï Мордашко i Савенко вже кiлька тижнiв iгнорували один одного. Причиною тому було те, що Савенко перехопив профспiлкову путiвку на лiкування в Хмiльнику, видiлену працiвницi iнженерно-технiчноï служби. Комiтетськi правдолюби вирiшили це дiло просто так не полишати. Тож за якийсь десяток днiв до Хмiльника на iм’я Савенка полетiла телеграма такого змiсту: "Лотерею виграли "Жигулi" взяти продати бiлет цiлую Марiя". Савенко негайно надiслав телеграму "Нiчого не роби ïду". Можна було тiльки уявити його стан, коли виявилося, що нiякого виграшу не було. Органiзатором цiєï акцiï потерпiлий вважав свого колегу по сiльгоспредакцiï, хоча звiсно, той нiяких слiдiв не залишив.

* * *

Єдине, що ïх об’єднувало, це те, що вони свою роботу вважали високопрестижною справою, тож для кожного вiдрядження в село вимагали у голови комiтету редакцiйну машину. Навiщо вона ïм була потрiбна — про це розповiдав редакцiйний водiй, веселий хлопець по iменi Толик.

Приïжджають вони, скажiмо, в якесь вiддалене село. Анатолiй Савенко широко розчиняє дверi кабiнету голови колгоспу i якусь хвилину дивиться на лацкан його пiджака.

— То ти, братику, ще не Герой?— здивовано запитує вiн.

— Та... — нiяково мнеться голова.

— Нiчого, я з тебе зроблю Героя,— запевняє його Савенко. Тодi витягує з кишенi п’ятiрку i звертається до водiя:

— Толику, збiгай-но до магазину по пляшку з закускою. Нам тут треба трохи побалакати...

— Не треба нiякого магазину!— скрикує голова, ошелешений несподiваною перспективою отримати звання Героя Соцiалiстичноï Працi.— Ми ж все таки заможнi люди...

За якусь хвилину стiл в окремiй кiмнатцi сiльськоï ïдальнi, де голови зазвичай приймають високих гостей, починає вгинатися пiд вагою напоïв та закусок мiсцевого виробництва. А в цей час водiй Толик наповнював багажник дарами колгоспних ланiв та ферм, що ïх пiдносили довiренi люди колгоспного голови.

Як не дивно, але за якийсь час голова колгоспу нагороду отримував. Хоча й не золоту зiрку Героя, проте вона була гiдна того, аби заради неï прокручувати дiрку на лацканi нового костюма.

У Олексiя Миколайовича була дещо iнша манера спiлкування. Пiсля перших слiв вiтання вiн напiвжартома попереджав господаря кабiнету:

— Оце приïхав, щоб розповiсти про недолiки у вашому господарствi.

— Ну навiщо так одразу про недолiки?— вигукував господар. — Спочатку, як водиться у добрих людей, гостя треба пригостити.

Оскiльки Олексiй Миколайович не дуже пручався, вони заходили до вже знайомоï кiмнати для високих гостей. Добряче закусивши, Мордашко пропонував зайнятися дiлом.

— Та яке ж може бути дiло? — дивувався голова. — У добрих людей без гарноï пiснi не обходиться... Нi, ви краще пiдтягуйте...

I, не чекаючи згоди, заводив якусь пiсню. Затим, пiсля чергового "Будьмо", заводив iншу. А якщо Олексiй Миколайович продовжував настоювати на своєму, господар вiдказував:

— Встигнеться з тiєю роботою. А ви бачили, що вчора по телевiзору витворяв ансамбль Вiрського?

I пробував вiдтворити деякi фрагменти з репертуару славетного танцювального колективу. Потiм спiврозмовники рушали на об’єкти. При цьому Олексiй Миколайович вже не дуже зосереджувався на недолiках господарства. А невтомний водiй Толик напихав багажник редакцiйного "газика" щедрими дарами колгоспних ланiв та ферм.

* * *

Вiйськова частина. На плацу чiтко карбували крок кiлька десяткiв здоровецьких хлопцiв. Ними керував невисокий доладний офiцер. Зиркнувши у мiй бiк, вiн скомандував дзвiнким, як звуки сурми, голосом:— Р-рота, смiр-рна! Р-рiвняйсь!

I доки я роздумував, на кого рота має рiвнятися, офiцер карбованим кроком наблизився до мене i, хвацько пiдкинувши долоню до козирка, вiдрапортував;

— Товаришу редакторе "Солдатських зустрiчей", рота почесного караулу проводить заняття згiдно з розкладом! Старший лейтенант Григоришин!

Ага, чи це не той Григоришин, про якого я вже дещо чув. Буцiмто вiн, довiдавшись, що Одеське телебачення оголосило конкурс на "Першого лицаря Одеси", втiк зi служби i взяв участь у конкурсi. Суперники тривалий час iшли щiльною групою. Проте у конкурсi на кращий комплiмент дамi свого серця, коли iншi пошуковцi набурмосено зиркали на телеведучу Нелi Харченко i силилися зв’язати до купи кiлька гречних слiв, Григоришин схилився перед нею на колiно i вручив букет квiтiв, якi перед цим завбачливо зiрвав з найближчоï клумби. Тож питання про першого лицаря Одеси вже не дебатувалося. А начальник, який готовий був суворо покарати Григоришина, змушений був оголосити йому подяку за пiдтримання iмiджу радянського офiцера.

* * *

Я почув про метод роботи одного з провiдних латвiйських журналiстiв, який наводив жах на латвiйських же функцiонерiв. Заходить вiн, допустiмо, до свого мiнiстра легкоï промисловостi i починає розпитувати того про досягнення у пiдвiдомчiй йому галузi. I доки мiнiстр розливається соловейком, журналiст час вiд часу, нiби мiж iншим, цiкавиться:

— На вас такий чудовий костюм. Наш чи нi?

I прохає показати етикетку. Виявилося, що на мiнiстровi костюм був французький, а не вiтчизняного виробництва. Трохи згодом журналiст довiдується, що на мiнiстровi туфлi — iталiйськi, шкарпетки — нiмецькi, сорочка — з Англiï... Лишилося тiльки запитати:

— То що ж, вартого уваги, випускає ваша галузь?

Пiсля цього iнтерв’ю мiнiстр полетiв з роботи.

Тож i я вирiшив провести подiбний дослiд. А це було не важко — в редакцiю приходило чимало листiв зi скаргами. Найбiльше — на погану роботу мiсцевого плодовочторгу, вношу цю тему до редакцiйного плану, отримую "добро" i телефоную хлопцям з фiлологiчного факультету.

— Ось вам по магнiтофону. Мiкрофон сховайте в рукав. Ви маєте пройтися по овочевих ятках i придбати по кiлограму картоплi, капусти, моркви. А коли ïх не виявиться, поцiкавтесь у продавцiв, чому саме ïх немає i коли вони будуть. I не соромтесь, тиснiть на них, доки ïм не урветься терпець.

Першим повернувся iнтелiгентний Володя Панченко (став професором Києво-Могилянки, на превеликий жаль, вже покiйний). Вуха в нього червонi, наче ïх наминали не менше години.

— Вибачте, але стiльки бруду на мене ще не виливали...

Вмикаємо магнiтофон i слухаємо. Справдi, те, що там було, iнтелiгентними словами не передати.

Другим прибiг Василь Полтавчук (екс-заступник декана фiлфаку ОНУ iм. Мечникова) Вiн хапав повiтря, наче викинута на берег риба. I не дивно: в його записi було кiлька ще невiдомих лiтературi словосполучень.

Третiм був Володя Сподарець (нинi кандидат фiлологiï, викладач ПУНУ iм. Ушинського). Вiдповiдi його спiвбесiдницi повнiстю вклалися в три енергiйних i векторно чiтких слова. Записую всi вiдповiдi на окрему плiвку, телефоную молодим хлопцям з народного контролю i разом з ними рушаю до обласноï контори плодовочторгу. Беру iнтерв’ю у заступника голови торгу, з якого дiзнаємося, що все йде чудово: план по картоплi контора виконала на 106 вiдсоткiв, i з морквою проблем немає, i капуста найвищоï якостi. Тож одеситам немає чого жалiтися.

— Дякую за чудову iнформацiю, — кажу я i вмикаю свого магнiтофона. — А тепер давайте послухаємо ваших пiдлеглих...

За якихось три хвилини плодоовочевий начальник театральним жестом схопився за серце i попрохав викликати швидку. А я, замiсть очiкуваноï подяки за творчий пiдхiд до теми, пiд регiт всього радiоколективу отримав догану за перевищення своïх службових обов’язкiв.

Версия для печати


Предыдущая статья

Следующая статья
Здесь могла бы быть Ваша реклама

    Кумир

З питань придбання звертайтеся за адресою.